За що ти любиш її, скажи?
За рвані рани її душі?
За шепіт лагідний уночі?
Чи мо за сірі ривкі дощі?
Чому ти поруч, на що ти ждеш?
Чому у вирі її пожеж
її не зрадиш, не відійдеш?
Ти не такий, як вони. Авжеж.
Ти не такий, як оті мужі,
які вплітаються, мов вужі,
нахабно топчуться по межі,
а за спиною гострять ножі.
Ти не такий, як ота орда,
що наче хмара їх кабала,
роздягне душу всю до гола
і кине в воду, де мілина.
Вони зв’язали їй ланцюги,
коханці, друзі і вороги
пошматували їй береги.
Бо не було там таких, як ти.
Ти забери її з барикад
в маленький тихий вишневий сад,
щоб вже без пострілів і гармат,
не чути болю, не знати зрад.
Держи за руку її, тримай.
До щему палко її кохай.
Вона з тобою піде за край.
Ти їй на зцілення. Так і знай.