Є У НАС З ВАМИ ТАКИЙ НЕДОЛІК… – ЗАБАГАТО ЧЕКАТИ

Ви помічали, як занадто часто ми вмикаємо режим автопілоту? Чи то це стосується настрою, самопочуття, погоди, чи то заробітної платні, якості сервісу, рівня життя, політики – байдуже, ми однаково чекаємо на те покращення. Колись.
Ми з вами ледачі і абстрактні. Запитавши у пересічного українця, чого він хоче від свого життя, більшість окрім загальних стереотипів нічого і не назве. Тому що просто лінується зазирнути в себе і знайти власну й щиру відповідь на це питання.
То велике щастя в житі – навчитися пізнавати і розвивати себе. Відкривати себе людям і собі. Ти – всесвіт у Всесвіті. Немає бездарних людей, є ті, що себе не відкрили. Деякі з них ледарі, яким цікавіше спостерігати чийсь успіх замість того, щоб творити свої перемоги. Деякі з них воліють повторювати чужі думки, лінуючись подумати і згенерувати свої – бо то праця. А ще є багато людей, які живуть чужими проблемами, плітками, цінностями, мріями, любовними історіями – чим завгодно, але тільки не своїм життям.
Це страшно, люди. Ми ж тут, на землі, не вічні.

Ми любимо нарікати. На все. На владу, кризу, війну, неякісне обслуговування, відсутній професіоналізм, хамство в транспорті, погану погоду, на Росію та на Європу. Але все, що ми маємо – то тільки відображення нас самих. Ні влада, а ні будь-яка країна світу нам недопалки з балкону на голови не кидає, на пляжах не присипає сміття піском, не кидає етикетки з-під морозива собі під ноги і не зловживає нецензурною лайкою в громадських місцях серед дівчат та дітей. Це робимо ми – українці. Це всі ті непрочитані книги, несказані вчасно важливі слова, недостатня увага батьків, несформовані цінності – все, на що не знайшлося часу.
Ми всі хочемо красивого життя, а чи достатньо красиві ми для життя? Я іноді як проїдусь у метро, мені лячно стає. Як подивишся на деяких жінок, чому вони перестали себе поважати? Як дозволили собі такий зовнішні вигляд? Мова не про міжнародні бренди, то зовсім не запорука успіху, але базовий, мінімальний смак має бути, його треба виховувати в собі. Гігієна, врешті решт. Буває, як стане якийсь індивідуум поруч, так голова і паморочиться від “аромату”. Люди, поважайте себе! А також всіх, хто вас оточує.
А наш славнозвісний суржик – це та сама гігієна, тільки мовна. Ви або знаєте українську і російську мови і говорите однією з них, або ви не знаєте жодної мови і ходите у двох різних чоботах. Суржик цікавий як приправа, для гумору, але коли це стиль спілкування – це неосвіченість і зневага і до себе, і до обох мов.
Важко працювати над собою, це мабуть, найважча робота в світі. Але це відкриває до того невідомий, яскравий, захоплюючий світ, де всі найзаповітніші мрії перетворюються на реальні досяжні цілі. Ходіть на виставки, творчі зустрічі, театральні вистави, концерти, фестивалі. Навіть якщо на вулиці дощ, спека чи проплачені мітинги. Ідіть відкривати собі нове, творче, світле. Шукайте натхнення, читайте, спостерігайте – пізнавайте себе, свої почуття, здібності, таланти, і тоді життя ваше заграє новими барвами, вам відкриються нові дороги. Давайте кожного наступного дня ставати добрішими, щирішими, освіченішими, мудрішими і кращими від себе сьогоднішніх – бо тільки змінюючи себе ми змінимо свою країну. А там, може, і світ.