Зараз, п’ять років потому, я з впевненістю можу сказати, що ми молодці, нам усе вдалося. Ми успішні і, мабуть, щасливі…
Але повернемось у той весняний день. Тест був цікавий, та тільки одне питання врізалось мені в пам’ять, а точніше, відповіді на нього.
«Яке ваше заповітне бажання?»
Це питання змушує зупинитись, озирнутись і відчути, чого тобі не вистачає. Кожен писав про своє, а виявилось, що всі ми думали про одне й те саме. Більшість з нас, на питання про заповітне бажання відповіла: «щоб не було війни», а меншість – «мир у всьому світі». То було щиро.
Як ми тоді знали, відчували, чули наближення цієї біди? Як так сталося, що у свої 17, ми почули сьогоднішній плач матерів і зриви мінометів? Як тієї теплої весни ми відчули біль сьогоднішніх втрат?