|

ПОВЕРНУВСЯ З ОТОЧЕННЯ І ПОКЛИКАВ ЗАМІЖ

blog_5

Рік тому я вперше прийшла до військового шпиталю. Хвилювалася, нервувала, боялася, але пішла. Чекала різного, надивившись фільмів про війну, уявляла страшне і не була впевнена, чи зможу там посміхатись і вдавати, що все добре, ніби все так і має бути.
Мене запросили волонтери, дві приємні жіночки. Коли я увійшла до імпровізованої кімнати відпочинку, на мене там вже чекали. Ми заварили чай, накрили фруктово-солодкий стіл і хаотично питали один одного про різне.
Переді мною сиділи молоді хлопці 18-26 років. Красиві та усміхнені вони зміряли мене оцінюючим поглядом. Природа бере своє, якщо в очах такий апетит, то і зі здоров’ям все буде добре, – подумалось мені тоді.
Я читала їм про війну. Їхні погляди ставали зосередженими та рішучими і здавалося, що у нас на всіх один нерв, натягнутий, мов струна. Ми багато тоді говорили. Хлопці розповідали про те, що бачили, пережили на війні. Між тим і весело жартували, і загравали, а після моєї любовної лірики – зовсім розтанули. Часом мені здавалося, що я на побаченні. Хлопці читали мені Єсеніна, хвалилися своїми талантами і досягненнями.
Минав час, і новини з війни ставали дедалі сумнішими: одні потрапили в полон, другі відступають, треті в оточенні, численні втрати, поранені – суцільне пекло. Боляче було усвідомлювати, що в тому вогні були і мої друзі. Напруга зростала.
Аж раптом дзвінок. Повернувся з оточення той, хто ще зовсім недавно посміхався мені у шпиталі і запрошував на побачення. Він подзвонив мені поговорити, бо ніхто з його рідних, виявляється, і не знав, що він на війні. Боляче було уявити, що людині, повернувшись з такого пекла, ні з ким розділити цю радість життя.
Вже за кілька днів я поїхала в Миколаїв з творчим вечором, там ми з ним і зустрілись. Зустріч наша обернулася на спонтанне побачення. Він біг до мене з букетом квітів, а я, приголомшена (які тут квіти, коли людина повернулася з оточення?!), не знала, якими словами його вітати. Казав, що не міг прийти до мене без букета.
Ми прогулялися, поїли морозива, і він розповів мені, що відчував на краю. Він заглядав мені в очі, казав – не віриться, що я приїхала, і ми знову зустрілися. Він покликав мене заміж. Повз нас проходили люди байдужі і небайдужі до війни, військові, діти, закохані пари. В той момент я відчула всю трагічність нашого часу, цієї неочікуваної війни, коли ми, такі “раптово смертні”, хочемо жити, жити на повну. І він, синьоокий, вирвавшись всього на пару тижнів з поля бою, так жадібно ковтає життя своїм спраглим серцем. Ми залишились добрими друзями. Я слідкую за його подвигами і новими орденами.
Я тепер часто прихожу провідувати хлопців у шпиталі. Ми спілкуємось, я читаю їм свої вірші, намагаюсь подарувати їм радість, світло і віру. Деколи вдається допомогти також і матеріально, за рахунок благодійних вечорів та акцій. Це важливо сьогодні. Я вже давно не боюсь приходити у військові лікарні, адже там здебільшого прості і веселі хлопці, і у кожного з них своя історія, свій подвиг, своя трагедія. Давайте творити перемогу разом. Хлопці потребують нашої підтримки та уваги.